ПОЛТАВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗВ’ЯЗКУ

КАФЕДРА ІНОЗЕМНИХ МОВ

 

 

 

 

 

Реферат

 

з прочитаної англійською мовою літератури

з фаху 130004

 

 

«РУКОПАШНИЙ БІЙ ПІДРОЗДІЛІВ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ»

 

 

 

 

 

Виконав: О.М.Бариш

Керівник: М.О.Петрова

 

 

 

 

 

 

Полтава 2006
An Unarmed Combat in the Elite Forces

The title of the paper is Unarmed Combat of the Elite Forces. The paper deals with the formation of combat art in the history of man Kind and the usage of their achievement during the preparation of Elite Forces.

The first part of the paper is devoted to the development of unarmed combat in ancient centers of the civilization. The next part of the paper is devoted to the problems of the usage of combat art during the military conflicts in the 20^th century. The author write about modern training of the fighters in the elite forces, their skills and qualities.

The next part of the paper deals with the comparison between sport fight and real unarmed fight, their connection and with each other main differences. The part, were the work of human organism during the critical physical load is examined is the most important.

The main principals and methodical teaching of unarmed combat in the Elite forces of military units of the well-developed countries of the World (the USA, Great Britain, Germany) are mentioned too.

The special  part is devoted to the special training of fighters and the training in the conditions, with the highest possible drawn to the realia of the real fight.

It’s worth nothing the part, in which the essence of the psychological training of the fighter is revealed, their self control over the fear, the defending of the man’s consciousness from the action of stress during the extreme situations.

The last part of the paper deals with the importance of the complex psychological and physical training of the military man of the elite forces, that includes the training of the unarmed combat, the knowing of cold street, the universal adaptation the gained knowledge to the real fighting conditions.

 

Зміст

 

1. Вступ.......................................................................................................... 4
2. Сучасний рукопашний бій, його характеристики та цільові задачі....... 8
3. Порівняльна характеристика спортивних єдиноборств та армійського рукопашного бою............................................................................................................. 9
4. Робота людського організму під час екстремальних фізичних навантажень        13
5. Основні принципи та методики навчання рукопашному бою в елітних спеціальних підрозділах.............................................................................................. 15
6. Спеціальна підготовка в умовах максимально наближених до

      бойових дій............................................................................................. 23

1. Психологічна підготовка бійців спеціальних підрозділів..................... 32
2. Висновок.................................................................................................. 34
3. Словник.................................................................................................... 35
4. Список використаної літератури......................................................................... 38
   1. 1.  Вступ

 

 

Актуальність дослідження. Армійський рукопашний бій об'єднує розвинені форми багатьох стародавніх бойових мистецтв. Ще на вавілонських фресках другого тисячоліття до н.е. можна побачити військові вправи, безумовно схожі на блоки, контратаки і кидки.

Бойові прийоми знали і використовували ще в Стародавній Месопотамії, а потім, ймовірно, в процесі розвитку торгівлі і контактів з північними індійськими культурами, які також мають довгу історію рукопашного бою, удосконалювали військову майстерність. Щось подібне було і на Сході, де ми по справедливості і повинні шукати витоки деяких  прийомів сучасного армійського рукопашного бою. Перш ніж Китай затвердився як нація за пів тисячоліття до н. э., на його території існувала безліч постійно ворогуючих феодальних держав. Конфлікти були досить різноманітними - від сутичок підрозділів і битв цілих армій до поєдинків один на один на королівських прийомах, тому рукопашний бій став необхідністю для тих воїнів, які хотіли вижити в битвах і заслужити пошану двору. Починаючи з VI в. до н.е. професійні бойові навички стали мати особливий попит на небезпечних торгових маршрутах - у самому Китаї, Індії і на Близькому Сході. На цих маршрутах нерідко зустрічалися бандити і вбивці, тому в дорозі важливих чиновників і торгові каравани охороняв ескорт з військових і колишніх солдатів. Життя охоронців нерідко було суворим і коротким та безпосередньо залежало від їх бойових навиків.

Індія також прямувала схожим шляхом у питанні розвитку бойових навиків армійського рукопашного бою. У другій половині першого тисячоліття до н.е. індійські держави-князівства відчайдушно конкурували між собою, що викликало необхідність в умінні вести рукопашний бій. У касті воїнів (головним чином вихідців з аристократичних сімей) бойові навички служили знаком компетентності, що було встановлено і в заповітах міфічної особи Агаст’ї. На фресках і барельєфах у стародавніх індійських храмах часто можна побачити богів і людей, що зійшлися у рукопашному бою і демонструють блоки та удари, що застосовуються і сьогодні.

Зі встановленням постійних торгових маршрутів між Китаєм та Індією відбувався обмін методами і принципами рукопашного бою між арміями Сходу, і ці ідеї лягли в основу розвитку рукопашного бою в першому тисячолітті н.е. Захід теж розвивав власні традиції бойових військових мистецтв, проте відбувалося це дещо пізніше, ніж на Сході. Гладіаторські традиції античних грецької і римської культур, поза сумнівом, що існували в арміях стародавніх середземноморських держав, включали багато навиків рукопашного бою, проте на Заході більше уваги приділяли умінню володіти зброєю. Однак цілий ряд військових текстів пізнішого середньовічного періоду достатньою мірою ілюструє техніку захоплень і загальні способи ведення боротьби, методи блокування, кидки і прийоми обеззброєння, що звичайно застосовувалися як допоміжні засоби бою в мистецтві фехтування. Праці «Flos Duellatorum» Фьоре де Ліберіса (1410) і «Das Solothurner Fechtbuch» Чарлза Студера (1423) містять розділи, що присвячені прийомам рукопашних сутичок,– але лише на додаток до основних розділів, стосуються застосуванню зброї, подібної довгому мечу або даге (кинджалу). Вони були своєрідною данню розвитку володіння зброєю, яка завжди серйозно обмежувала практику рукопашного бою в озброєних силах світу.

До XX ст. військова техніка як на Заході, так і на Сході практично звела до нуля значення рукопашних навиків, які могли стати в нагоді солдату в ближньому бою. З'являлися списи і луки, арбалети і порохові знаряддя, гвинтівки і вибухові речовини, артилерія, ракети і бойові літаки; відстань, на якій вони могли сіяти смерть і руйнування, неухильно росла, і це робило уміння вести рукопашний бій все більш і більш архаїчним і непотрібним. Наприклад, північно-корейські майстри бойових мистецтв протягом Корейської війни виступали проти союзницьких військ – як виявилось, лише для того, щоб за сотні метрів від мети бути скошеними вогнем важких кулеметів і артилерії.

Історія російських (радянських) військових бойових мистецтв досить складна. До Жовтневої революції 1917 р. в Росії існувала безліч місцевих і національних бойових дисциплін, які сьогодні всі разом відомі як російське бойове мистецтво (РБМ). Від декількох тисячоліть до н.е. і приблизно до VI в. н.е. РБМ існувало в слов'янських військових общинах у вигляді різних способів боротьби, використовуваних і усередині племені, і в міжплемінних змаганнях, і в дійсних умовах війни між сусідніми племенами. Бойові навики передавалися від батька до сина, сторіччями підтримуючи бойові традиції і прийоми розвитку тіла. У VI в. н.е. російські племена були скорені північними і західними загарбниками. У перших літописах цих окупантів указується, що їх супротивники були лютими рукопашними бійцями.

Починаючи з IX в. прогрес металообробки став впливати на розвиток РБМ. Удосконалені мечі, списи і зброя привели до потреби в радикальніших рукопашних прийомах, які могли б використовуватися навіть проти озброєних супротивників. Значний вплив на РБМ зробило підкорення Русі татаро-монголами, почате в 1237 р. ханом Батиєм і що продовжилося до кінця XV в.

Років через двісті після татаро-монгольського ярма РБМ запало в якесь хронічне захворювання. Вплив менш складних бойових традицій Заходу і поява вогнепальної зброї означали неминучу деградацію РБМ, хоча воно і залишалося незмінною частиною культури Росії аж до XX сторіччя.

Революція 1917 р. внесла корінні зміни в розвитку РБМ.

Після установи уряду більшовиків комуністичний режим вирішив привести до єдиного рівня і залізного порядку різноманітні культурні традиції Радянської держави і створити одноманітний соціалістичний пейзаж. РБМ не було виключенням у цій політиці, у 1918 р. Ленін заснував організацію під керівництвом товариша Ворошилова для дослідження російських та іноземних бойових мистецтв і створення об'єднаної військової бойової форми, стандартизованої по всій Радянській державі. Команди дослідників подорожували по Радянських республіках, Монголії, Китаї, Індії, Японії, Африці і Європі і створили обширне зведення бойових прийомів і традицій. Як тільки це було зібрано у штабі Ворошилова, 25 російських шкіл рукопашного бою були об'єднані з карате, дзюдо і іншими формами самооборони у строго ранжирувану структуру бойових навиків, які потрібно було викладати військовим.

Вищий розряд займала Радянська система ближнього бою, що викладалася тільки солдатам спеціальних сил і підрозділам КДБ.Вона була строго секретним набором прийомів смертельного рукопашного бою і прийомів-тортур, близьких до відвічних основ РБМ, не дивлячись на спроби Рад заперечувати це. Акцент робився на прийоми на зразок задушення і убивчих ударів, що пройшли повноцінну перевірку в російсько-японській війні і Першій світовій війні. Далі в цьому табелі про ранги стояли Радянська міліцейська дисципліна і тактика стримування натовпу, що забезпечувала такі прийоми обмеження, як замки, дія на больові ділянки для утримання і удару, що погоджено завдається, ногами і руками. Нарешті, існував загальний посібник навчання  рукопашному бою, у якому давалися інструкції радянським армійським підрозділам і який на ділі куди більше годився для спортивних змагань, ніж для рукопашних сутичок у суворих бойових умовах.

Таким ось нехитрим чином радянська влада включила РБМ в свою ідеологічну структуру при одночасному припиненні розповсюдження смертоносних рукопашних знань. Нові форми були об'єднані в бойовий стиль, відомий зараз як самбо - самозахист без зброї.

Загальне самбо розділилося на дві категорії: спортивне і бойове, і ,майже, увесь російський військовий персонал повинен був зіткнутися з його прийомами в тій або іншій формі, хоча часто і без того жорсткого навчання, яке одержали солдати спеціальних сил. Для тих існувала інша форма самбо, відома як бойове самбо спецназу. Це по суті колекція справжніх прийомів РБМ, а посилання на самбо швидше покликане заспокоїти зайву цікавість. Його прийоми викладалися в обстановці абсолютної секретності, і його нерідко було відомо просто як система, навіть, тим, хто займався ним. Тепер ця система - вотчина елітних російських підрозділів спеціальних сил (спецназу) і оперативного складу російських установ типу Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Внутрішніх військ і спеціальних підрозділів МВС, десантників, деяких російських морських частин та інших фахівців. Поступово прийоми бойове самбо спецназу стають відомими і зовнішньому світу. Тепер і на Заході багато хто оголошує себе інструкторами по самбо, і деякі з них у минулому дійсно були радянськими військовослужбовцями, насправді, мало хто поза межами Росії має реальне уявлення про повні можливості, потенціал і прийоми самбо, що дійшли до нашого часу від стародавнього РБМ.

Об’єкт дослідження – психофізична підготовка особового складу підрозділів спеціального призначення.

Предмет дослідження – методики викладання рукопашного бою у підрозділах спеціального призначення.

Мета дослідження – дослідити та проаналізувати основні напрямки та способи підготовки бійців спецпідрозділів до рукопашної сутички сучасних бойових дій.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати умови виникнення та розвитку бойових мистецтв різних країн світу.
2. Дослідити основні напрямки психофізичної підготовки бійців підрозділів спеціального призначення.
3. Провести порівняльну характеристику спортивного єдиноборства та армійського рукопашного бою.
4. Виявити основні пріоритети удосконалення підготовки особового складу спеціальних підрозділів до рукопашної сутички в умовах сучасного бою.

 

1. 2.  Сучасний рукопашний бій, його характеристики та цільові задачі.

 

Для загонів типу SOE і командос рукопашні методи вбивства стали необхідною складовою їх бойової ефективності. Американські війська спеціального призначення у В'єтнамі робили ставку на дію смертоносної рукопашної сили, яка в джунглях Південно-східної Азії дозволяла справитися з багатьма в’єтконгівськими повстанцями одним-єдиним ударом по шиї або голові, - так само, як і корейські спеціальні сили у вже згаданому конфлікті. На сьогодні війська спеціального призначення перевершують переважну більшість військових частин у рукопашному бою, хоча якість підготовки істотно розрізняється між різними загонами, що залежить від бойових навиків викладацького персоналу і його здатності передати своє знання.

Це справедливо майже для всіх військових частин у всьому світі, окрім деяких, достатньо вдало організованих, щоб викладати бойові мистецтва як частину основної військової підготовки (подібно південнокорейським та ізраїльським). Одне, проте, очевидно: рукопашний бій складає істотну і необхідну частину бойової потужності солдата.

 

1. 3.  Порівняльна характеристика спортивних єдиноборств та армійського рукопашного бою.

 

Хоча рукопашний бій в армійському розумінні багато що бере від бойового мистецтва кунг-фу монастиря Шаолінь, яке в основному було формою самозахисту, але його бойові можливості тягнуться далеко за межі самооборони. Ідеал для методів самозахисту - це віддзеркалення нападу, якщо можливо, без спричинення серйозного збитку нападаючому. Навпаки, прийоми армійського рукопашного бою направлені на нанесення  шкоди супротивнику без  жодних турбот про його життя, здоров'я та безпеку - аж до знищення. Головна мета бою - з максимальною швидкістю заподіяти супротивнику найбільшу шкоду, одержуючи якомога менше у відповідь . У більшості випадків вбивство супротивника буде єдине можливою дією - з військової точки зору.

Спортивні сутички - такі, як бокс за правилами маркіза Квінсберрі, - регламентує довгий список заборон, в який входять, наприклад, удари в пах. Але якраз такі дії повинні розцінюватися як абсолютно прийнятні і навіть обов'язкові у військовому рукопашному бою. Солдата навчають так, щоб він міг уразити супротивника в його найслабкіші місця. А реальний супротивник, якщо йому дати шанс, безумовно діятиме так само, і тому солдат, на відміну від боксера, повинен уміти захищатися.

Це тільки частина солдатської роботи, що полягає у вивченні способів, що дозволяють убити або, принаймні, покалічити ворожих солдатів. І навчання рукопашному бою якраз і полягає в тому, щоб освоїти способи вбивати або калічити голіруч. Задовго до того, як вступити в рукопашний бій, солдат повинен засвоїти найбільш важливий принцип будь-якого бойового зіткнення - не бачити у ворогові людину, особу. У бою правильно навчені солдати бачать ворожих осіб тільки як мету. Під час занять з рукопашного бою вони навчаються замість конкретної людини бачити лише життєво важливі цілі. Кращий шлях досягнення такого стану полягає в тому, щоб зосередити свою увагу в стороні від обличчя супротивника, концентруючись на ділянці нижче за ключицю нападаючого. Така концентрація дозволяє периферійним зором стежити за рухами супротивника, даючи можливість розгадати його наміри і адекватно на них зреагувати, а також звільняє від впливу своєрідного гіпнозу, який створює вираз обличчя супротивника або його слова. Підтримуючи відчужене (хоч і агресивне) відношення до будь-якого нападаючого, боєць навряд чи буде стриманий в діях непотрібними побоюваннями або навіть страхом, якщо супротивник більший за нього. У ідеалі жодним чином не слід припускати результат боротьби, а швидше, потрібно використовувати своє відчуття обстановки і вивчені прийоми у міру того, як  з'являтимуться поточні цілі.

Хоча удар ногою в промежину, що повергає людину на землю, не відноситься до найбільш чесних у спортивних змаганнях, проте такий прийом абсолютно необхідний в рукопашному бою з ворожим солдатом. Безжальність об'єднує стрімкість з жорстокістю. У цьому типі сутички не має особливого значення, якщо щось зроблене занадто, адже від цього залежить ваше життя.

Несподіваність і швидкість - ось головні елементи бою. Це справедливо як відносно окремого супротивника, так і в стратегії бою проти цілих армій. Завдання полягає в тому, щоб нападати, а не захищатися. Напад повинен бути таким, щоб кожний удар був кроком до винищування самої ворожої небезпеки. І в цьому розумінні всякий напад - у той же час і захист.

Тому застосування навиків рукопашного бою в умовах війни - це щось зовсім інше, ніж використання їх в різних видах спорту або при захисті від вуличних хуліганів. Солдат, що навчається винищуванню ворожого контингенту, абсолютно не цікавиться такими тонкими питаннями, як далеко він може зайти в боротьбі, не порушивши при цьому закон. Ворог або вмирає, або вбиває, і кращий для солдата шанс залишитися в живих закладається в навмисному безжальному навчанні.

Якщо ви опинитеся на війні, найімовірніше, що вашою метою буде знищення супротивника - і настільки швидко, наскільки можливо. Ув'язнений, що здійснює втечу, рівний під силу охоронцю, якщо той беззбройний, і тому утікач вельми небезпечний.

Навчання військовому рукопашному бою мало схоже на те, що більшість з нас вважає бойовими мистецтвами. Багато хто із адептів спортивного єдиноборства може реалізуватися тільки у вельми обмежених умовах. Їх інструктори звичайно покладаються на практику, що склалася,  в якій супротивник абсолютно пасивний і лише тому дозволяє учню провести захоплення. Але той, хто навчається бойовому мистецтву, так само не може бути упевнений, що зуміє без втрат для себе вийти з ситуації, з якою він зіткнеться в реальному житті. На жаль, дуже багатьом людям такі тренування дали лише ефемерне уявлення, що подібні бойові прийоми без жодного ризику забезпечують просто чарівну перевагу над супротивником.

Іншою перешкодою реалістичному відношенню до рукопашного бою виявляється... кіно. У справжній рукопашній сутичці ви не знайдете нічого спільного з тим, що показують на екрані. А Брюс Уїлліс, Сильвестр Сталлоне, Харрісон Форд і Арнольд Шварценегер лише зображають придумані сценаристами і режисерами поєдинки. Вони не змогли б вийти з таких сутичок живими і неушкодженими, якби їх фільми хоч в чомусь відповідали дійсності. Чак Норріс, Джеккі Чан та інші герої великого екрану можуть і на ділі бути великими майстрами бойових мистецтв, але фактично вони навряд чи уціліли б, якби ті бойові умови, з якими вони стикаються у фільмах, були реальністю.

Популярність кунг-фу і бойового кінематографа походить з тенденцій 1970-х - відкриття дзен, Чи сходження зірки Брюса  Лі і пов'язаної з ним привабливості його жорстокої боротьби. До того ж, самі глядачі знаходилися за межами досяжності цих ударів! Рукопашний же бій в реальних бойових умовах безмірно далекий від цих кіношних прийомів.

Про військовий рукопашний бій не можна не сказати нічого визначеного - навіть і того, що такий бій неодмінно ведеться без зброї. Все, що може опинитися в руці і може бути використано, щоб нашкодити супротивнику або знищити його, - це законне доповнення до іншої зброї солдата: його рукам, ногам, колінам, плечам, ліктям, голові і зубам. На полі битви можуть опинитися найрізноманітніші предмети, які можуть бути використані як зброя. Єдине обмеження - винахідливість солдата і його уява.

Ось деякі приклади предметів, які звичайно найбільш доступні.

 Шанцевий інструмент - чудова зброя, особливо коли вона загострена. Її можна використовувати, щоб блокувати удари і самому ударити супротивника, а гострі грані можуть розпороти ворогу горло або розітнути будь-яку іншу частину тіла.

Каскою теж можна ударити по незахищеній голові ворога і його обличчю. Кілочки від намету цілком замінять ніж в атаках областей паху і горла. Будь-який твердий, гострий предмет - скажімо, палиця, уламок залізної пластини або труби - може знайти таке ж бойове застосування, як і палаткові стійки з кілочками.

Ремінь можна використати для захисту від атак руками. Як тільки напад блокований, його можна відразу ж використовувати для подальшого задушення. Для цієї мети також можна використовувати розтяжки намету, шнурки і дроти зв'язку. Непогано штовхнути супротивника в спину пальцем, зображаючи стовбур зброї. При цьому краще скористатися вказівним пальцем, зігнувши його в першому суглобі. Такий поштовх буде жорсткіший і переконливіше зімітує суворий дотик вогнепального ствола.

 

1. 4.  Робота людського організму під час екстремальних фізичних навантажень.

 

Один з головних сумнівних пунктів будь-якого бойового рукопашного мистецтва - це його здатність дати солдату силу справитися з шоковим станом, який часто супроводжує ситуації, реально загрозливі для його життя.

Усі ми народжуємося з фізіологічною здатністю битися або тікати, розвиваючи надзвичайну потужність за рахунок змін м'язового, гормонального і розумового стану під впливом надзвичайної напруги, що дозволяє нам відповісти на загрозу, проявляючи значну фізичну силу. Проте цей механізм надзвичайно стародавній, він народжений в доісторичні часи, коли людина щодня зустрічалася віч-на-віч із смертю або серйозною небезпекою. У сучасному суспільстві ми зростаємо без повсякденної звички мати справу з такими погрозами. Тому, коли ми виявляємося в ситуації надзвичайної напруги, біологічні зміни, які відбуваються в нашому організмі, насправді можуть швидше скути наші фізичні можливості, чим дозволити нам діяти стрімко, могутньо і безстрашно.

Стикаючись з ситуацією надзвичайної напруги (відомої в медицині як стресогенний чинник), гіпоталамус (область головного мозку) миттєво активізується і видає команди для ряду гормональних реакцій, які ведуть до викиду адреналіну і норадреналіну з надниркових залоз в систему кровообігу. Це приводить до збільшення хвилинного об'єму дихання, швидкості серцебиття і підвищення кров'яного тиску. Печінка також починає виділяти відкладену глюкозу для спалювання в цьому процесі. Після цієї первинної ударної реакції організм намагається стабілізуватися і врегулювати ситуацію, повертаючи дію надниркових залоз  до нормального стану, навіть, якщо причини, що викликали стресовий стан, були достатньо серйозними.

Психологічний ефект реакції на напругу може як надзвичайно виснажувати, так і давати певні можливості. Приток крові до м'язів створює небезпеку шоку і психологічного паралічу від незнайомих відчуттів, що виникають в організмі. Можуть з'явитися замішання, занепокоєння і фізична слабкість, і в цьому випадку замість збільшення фізичної сили людина може в психологічному відношенні вчинити всупереч дії стресогенного чинника, через це він втратить контакт з дійсністю і не зуміє адекватно діяти в умовах небезпечного положення.

При навчанні рукопашному бою інструктори створюють загрозу досить реальної небезпеки, щоб викликати гормональну реакцію на напругу. Оскільки з часом солдат все більше звикає вести боротьбу в таких умовах, то для нього вірогідність піддатися психологічному паралічу в бойових ситуаціях стає все більш і більш незначним.

Інстинктивна реакція абсолютно необхідна, якщо солдат хоче в бойовому зіткненні зберегти своє життя. У реальному бою сили стресу, страху і хвилювання об'єднуються, щоб позбавити борця більшої частини його здатності раціонально мислити і ухвалювати рішення. У таких ситуаціях тіло відповідає, спираючись на інстинктивні фізичні дії. Ефективне навчання рукопашному бою ставить своїй за мету дати тілу солдата певний набір прийомів, які повторюються настільки часто, що стають частиною інстинктивного механізму відповіді в будь-якій реальній бойовій ситуації. Раціональна думка дуже некваплива для швидкоплинних умов рукопашних сутичок, що миттєво змінюються, тоді як простий, але могутній набір прийомів, доведених до рефлекторного виконання, цілком життєздатний - і може захистити життя.

Ключ до вироблення такого механізму відповіді криється в характері навчання. У будь-якій ситуації перша реакція людського розуму - перерити свої файли минулого досвіду, щоб побачити, чи відповідає поточне завдання чомусь з того, що траплялося у минулому, і чи можна сформувати достатньо авторитетну підставу для відповіді. Якщо ситуація унікальна (як боротьба для того, хто не привчений до боротьби), то мозок не зможе не знайти ніякої попередньої моделі і буде паралізований - тобто не здатний ухвалити потрібне рішення. Жорстке, реалістичне навчання рукопашному бою з безліччю підказок, що дають можливість відчути потрібний спосіб самозахисту, по суті, виробляє у солдата інстинктивну модель поведінки, здатну запропонувати гідну відповідь фактично на всі ситуації боротьби. Повторюючи прийоми раз по раз і збільшуючи силу, з якою вони проводяться, солдат звикає до стану реальної небезпеки, а це означає, що в життєвих ситуаціях напрацьовані прийоми самооборони він застосовуватиме інстинктивно, і можливий шок від зіткнення з реальною бойовою сутичкою буде значною мірою попереджений, а то і зовсім ліквідований.

 

1. 5.  Основні принципи та методики навчання рукопашному бою в елітних спеціальних підрозділах.

 

Рукопашний бій - найстародавніша форма боротьби, відома людині. Оскільки людське суспільство практично завжди розвивалося у війнах, то незалежно від прогресу технічних або наукових методів боротьби рукопашний бій завжди залишатиметься в строю.

Солдат, особливо солдат спеціальних сил, може легко опинитися в ситуації рукопашного бою - відмовить зброя, закінчаться боєприпаси, або складеться невдало спроба втечі. Щоб перемогти в таких умовах, він повинен бути досконало навчений використанню тієї зброї, яка завжди знаходиться в його розпорядженні, ніколи не заїдає і ніколи не вичерпує своїх боєприпасів, - це його руки і ноги. Використовувані належним чином, вони зупинять нападаючий, просто убивши його на місці.

Солдат спеціальних сил оснащений багатьма видами зброї, пристосованими до його завдань. Проте нерідко йому доводиться займатися ворогом голіруч, особливо якщо його місія полягає в тому, щоб зібрати відомості і не залишити ніяких слідів свого перебування.

Коли сучасна зброя не в змозі зупинити супротивника, солдатам доведеться покластися на свої рукопашні бойові навики, оскільки вони складають буквально останню лінію оборони. Вони допомагають солдату боротися без використання вогнепальної зброї, ножів або іншої традиційної зброї. Ці прийоми незамінні в тих випадках, коли зброю було втрачено (ситуація, якої потрібно уникати за всяку ціну) або коли використання вогнепальної зброї небажано із-за побоювання підняти тривогу. У операціях спеціальних сил необхідність таємного проникнення може зробити рукопашні сутички першим засобом ведення бою, якщо його неможливо уникнути. У ситуаціях наведення ладу солдати віддають перевагу рукопашному бою, використовуючи зброю тільки в надзвичайних випадках, вважаючи за краще захопити порушника голіруч, ніж травмувати або убити

Армійські інструктори рукопашного бою вважають за краще викладати просту техніку бою, роблячи основний акцент на декількох елементарних методах, які можуть легко та інстинктивно використовуватися в бою. Дійсність полягає в тому, що після того, як солдат був уражений або приголомшений супротивником, він припиняє думати. Жадання крові прокидається в ньому з такою силою, що його бій повинен стати інстинктивним.

Щоб добитися цього, слід упевнитися, що учні знають, які області тіла треба атакувати і які частини власного тіла краще всього використовувати як зброю. До їх числа входять кулак, відкрита долоня,  кисть.

Методи навчання враховують таку можливість, що солдату в певній ситуації доведеться звернутися до своїх рук і ніг як до останньої зброї. Якщо є можливість вибору між прийомами, які вимагають значної напруги, та іншими, які швидші, легші і ефективніші, навіть якщо менш спритні, то саме ці менш спритні і переможуть. У напруженні справжнього рукопашного бою, економія рухів необхідна. До чого ризикувати, завдаючи високого удару ногою, коли цілком досить простого стусана в око? Немає ніякої потреби витрачати 10 секунд на складний набір рухів, коли той же самий результат може бути досягнутий одним секундним рухом.

Бій без зброї у військових умовах характеризується двома керівними принципами - стислістю і простотою. На стадії навчання вибір робиться з обширної безлічі пропонованих прийомів бойових мистецтв. Бойові мистецтва можуть навчити вас, як використовувати  практично будь-яку частину людського тіла  для поразки супротивника. Проблема, проте, полягає в тому, щоб зробити небагато вибраних прийомів реальною і надійною зброєю солдата. Джерел інформації про бойові мистецтва немало, проте більшість з них така ускладнена і непрактична, що не може бути корисним в напруженні битви.

Від лоба до кінчиків пальців ноги солдат оснащений безліччю засобів нападу, які, якщо підготовані з належною технікою і силою, можуть бути вирішальними в рукопашному зіткненні. Тому сьогоднішній солдат також повинен розуміти потенційні результати використання своєї природної зброї і застосовувати його відповідно обстановці. При придушенні цивільних хвилювань у невійськових зонах, або при проведенні заходів щодо підтримки миру, удари ліктем по голові були б невідповідним способом заспокоїти бунтівника, оскільки так його можна і убити. Навпаки, у відкритому полі бою прийоми утримання не багато чого коштують, коли супротивник щосили прагне убити вас. Сучасний солдат живе в заплутаному спектрі ухвалення рішень із-за різноманітності його ролей, і знання навиків рукопашного бою він повинен застосовувати згідно обставинам, а не тільки ради демонстрації сили.

Іншою причиною збереження прийомів рукопашного бою настільки простими, наскільки це можливо, є той факт, що навчання звичайно сильне обмежено в часі. Західні елітні підрозділи типу британських спеціальних військово-повітряних сил (SAS), американських зелених беретів, американських військово-морських і повітряних десантників (SEAL) і бельгійських парашутистів-командос дивно мало часу приділяють навчанню бойовим мистецтвам. Багато хто з військовослужбовців цих спецчастин міг би стати чорними поясами в різних стилях бойових мистецтв і, поза сумнівом, досягли б цього, якби займалися бойовими мистецтвами в особистих інтересах. Прийоми ж, включені у військове навчання, повинні бути достатньо обмежені і гнучкі, щоб їх можна було освоїти за шість тижнів, а то і швидше.

Іноді рукопашному бою навчають для виконання певних завдань. Інструктор, враховуючи бойове завдання солдата, якого він навчає, вибирає прийоми, які можуть бути пристосовані для максимального засвоєння. Звичайно ж навчання націлене відразу на всі можливі умови бою. Краще, що можна зробити, щоб підготуватися до цього за короткий час, - це вивчити лише декілька прийомів, які можна швидко освоїти і застосовувати після багатократного відробітку. Один із способів досягнення цього полягає в тому, щоб не примушувати солдатів запам'ятовувати спеціальні прийоми, а натомість учити їх реагувати на загальні рухи: рух, що обертається, удар зверху і т.д. Наприклад, способи парирування кругового удару можуть також використовуватися проти того, хто застосовує аналогічний рух для нападу з палицею або обрізком труби.

Прийоми рукопашного бою, вибирані для навчання солдатів, звичайно не вимагають ніякого спеціального розвитку тіла, на зразок надзвичайній гнучкості. Якщо час навчання обмежений, володіння деякими фізичними навиками, подібними умінню ухилятися або падати, може бути поліпшено, але високий фізичний розвиток тіла не є обов'язковою умовою для освоєння тих рукопашних навиків, які вивчаються солдатами. Це означає, що прийоми на зразок високих ударів ногами в карате залишаються за межами курсу навчання.

Бойові мистецтва не складають невід'ємної частини графіка навчання солдата спеціальних сил, тому що в щільному розкладі занять для цього звичайно бракує часу. Більша перевага віддається багатьом інших дисциплін, необхідних елітних підрозділів, бійці яких повинні мати широкий діапазон навиків для спеціальних операцій в тилу ворога і у ворожому оточенні: руйнування зміцнень, встановлення зв'язку, бойового десантування у воду і стрибків з парашутом; потрібне також знання прикладної медицини і способів виживання. Час солдата спеціальних сил розписаний по хвилинах: він постійно зайнятий на різних тренувальних курсах.

Рукопашний бій не стоїть у ряді основних дисциплін, тому що навіть елітним загонам рідко доводиться використовувати ці навики. Вони більше покладаються на надійну стрілецьку зброю. Навіть уміння використовувати холодну зброю (палиці, ножі і багнети) менш важливо, чим хороше володіння вогнепальною зброєю. Вогнепальна зброя дозволяє солдатам боротися один з одним, не сходячись на коротку дистанцію. З середини XX в. характер глобальних бойових дій зробив помітний вплив на застосування  прийомів рукопашного бою. Операції по підтримці миру тепер складають найбільш вірогідні дії багатьох озброєних сил, особливо західних. Їх обов'язки не однозначні: від допомоги, щодо підтримання правопорядку в африканських державах, до захисту уразливих общин в колишній Югославії. Політична і емоційна нестабільність в регіонах означає, що солдати часто стикаються з агресивними або ворожими силами без права застосування зброї. У таких умовах рукопашні прийоми стають життєво необхідними. Наприклад, у Північній Ірландії британські солдати вивчають прийоми, як швидко провести кидок через спину або застосувати замок великого пальця (у якому великий палець зігнутий назад і вставлений під пахву), які заподіють серйозний біль супротивнику і дозволять солдату здолати нападаючого без нанесення фізичних пошкоджень. Недавні операції австралійців і гуркхів в Східному Тіморі зажадали подібних дій, особливо при захопленні підозрюваних у військових злочинах. Прийоми оборони, таким чином, стають набагато істотнішою частиною військового рукопашного бою, хоча, як ми побачимо далі, реальне навчання цим прийомам піддається значним змінам.

Оскільки при миротворчих акціях застосування вогнепальної зброї обмежене, рукопашний бій все ще повинен залишатися необхідною частиною набору навиків кожного солдата. Та все ж основна увага приділяється навчанню володінню зброєю, а якість і практика навчання рукопашному бою в арміях більшості країн істотно розрізняються. Часто цим займаються тільки спеціалізовані підрозділи або військові частини, що мають своїх власних кваліфікованих майстрів, які готові приділити  свій час  курсу самозахисту.

Деякі збройні сили досить тісно пов'язані із специфічними програмами бойових мистецтв. Ми вже відзначили союз між корейською армією і таеквондо, хоча південнокорейські спеціальні сили також практикують спеціально розроблене бойове мистецтво туконг моосул. Ізраїльські сили самооборони тримають на озброєнні унікальні прийоми самозахисту крав мага як офіційну програму рукопашного бою, і більшість ізраїльських солдатів проходять навчання цьому практичному методу боротьби під час своєї армійської служби. Армія США має Настанову   з рукопашного   бою,   яка дозволяє опановувати основами рукопашних бойових навиків кожному американському солдату. У колишньому Радянському Союзі елітні частини спецназу проходили навчання  з дзюдо, карате і прийомам вітчизняного самбо. У інших арміях навчання рукопашному бою не систематичне і, зачасту, проводиться тільки для солдатів, що направляються на виконання оперативних завдань. Наприклад, британському солдату, який готується для дій у Північній Ірландії, або американському солдату сил підтримки миру в Косово необхідне навчання основному арсеналу прийомів заборони і методів самозахисту, визначеного умовами утихомирення масових хвилювань і затримання підозрюваних. Такі елітні антитерористичні формування, як німецька GSG 9 (Grenzschutz-gruppe 9), французька GIGN (Group-ement d'Intervention de la Gendarmarie Nationale) і тайваньський SWAT, спеціально навчені ефективним рукопашним прийомам дій у ситуаціях із заручниками. Немає ніяких універсальних зразків навчання рукопашному бою в озброєних силах всього світу, проте, можна сказати визначено, що ті армії, які нехтують таким навчанням, знаходяться у невиграшному положенні.

Як і в інших бойових мистецтвах, одна із основ військового рукопашного бою - уміння солдата міцно стояти на землі, із самого початку зберігаючи тіло в рівновазі. Людина, чиє тіло не збалансоване, не зможе правильно застосувати свою силу, і недолік рівноваги може бути використаний проти нього. Солдат, який нападає найбільш ефективним способом і кидає виведеного з рівноваги супротивника, одержує відчутну перевагу незалежно від відмінності у фізичних габаритах. Збереження рівноваги, як і використання ваги і сили супротивника для враження його у момент втрати рівноваги, складає один з основних кроків у освоєнні техніки джиу-джитсу. Навіть простий поштовх або ривок, який солдат, далеко не досконало навчений цьому мистецтву, може застосувати по відношенню до плечей або інших частин тіла ворога, ослабляє і порушує рівновагу супротивника. А як тільки-но він  виведений з рівноваги, його атакуюча сила серйозно послаблюється.

Збереження вашої душевної рівноваги і її порушення у вашого супротивника також важливо. Щоб досягти переваги над супротивником, солдата навчають фізично і духовно підривати його спокій. Усе, що може бути зроблено для того, щоб лишити душевної цілісності супротивника, може виявитися вирішальним чинником у бою. Навіть крики, гримаси, гарчання і стогони можуть бути вельми важливі у цій справі.

Впевнена стійка впливає на хороший баланс і на всі інші аспекти рукопашного бою. Основна стійка воїна забезпечує основу для всіх рухів і прийомів, і це - перше, що повинно бути засвоєно новачками. Ця стійка базується на збереженні між стопами тієї ж відстані ширини плечей, яку тримає у своїй стійці боксер. Щоб забезпечити кращу рівновагу, стопи ніколи не слід розставляти дуже широко або ставити близько одну до одної. Подібно до боксерського стилю ведення бою, солдат у рукопашному бою навчають тримати коліна злегка зігнутими, а руки опущеними приблизно на рівень грудей.

У рукопашній боротьбі добре навчений солдат може інстинктивно приймати основну стійку воїна і пересуватися в усіх напрямках, зберігаючи її. У процесі руху його кінцівки   не перехрещуються, а верхня частина тіла приймає положення основної стійки воїна. Коліна згинаються глибше, ніж звичайно. При русі ноги поперемінно переміщаються так, щоб вони залишалися рівновіддаленими, що робить більш легким збереження рівноваги. Краще тренуватися, не згинаючись у талії. Якщо можливо, солдат використовує рухи рук для відволікаючих дій, щоб приховати удар чи кидок.

Існує два основні принципи фізичної сили в рукопашному бою - розслаблення і повне вкладання всього тіла в удар. Розслаблення і фізичне звільнення часто дивують учнів-початківців рукопашного бою. Це відбувається, перш за все, тому, що сила асоціюється саме з напругою м'язів. Проте напружений м'яз - це повільний м'яз, а удари повинні  завдаватися швидко, інакше вони можуть стати просто сильними поштовхами, а не смертоносними діями. Для досягнення успіху будь-яка рукопашна бойова техніка повинна використовувати поєднання розслаблення і напруги. У разі удару, наприклад, рука повинна залишатися настільки вільною, наскільки можливо, до моменту фактичного контакту з ціллю, дозволяючи таким чином викинути кулак з максимально високою швидкістю. Напруга буде потрібна після фактичного контакту, щоб замкнути кожен м'яз у тілі і забезпечити міцну основу для перенесення енергії удару в ціль. Це замикання тіла указує на необхідність використання принципу повної мобілізації фізичних можливостей. Людина вагою 9 стоунів (приблизно 55-60 кг), що бореться з вищою людиною вагою 14 стоунів (близько 85-90 кг), безперечно, відчуває незручність у боротьбі. Та все ж, якщо менша по габаритах людина зможе вкласти всю свою вагу в кожен удар ногою чи рукою, тоді битва стане в значній мірі рівною. Використовуючи миттєву напругу тіла в бойових діях і повністю вкладаючи його вагу в кожен удар, будь-який солдат зможе провести велику руйнівну дію. Особливо важливий контроль над талією і плечима, оскільки вони можуть обертатися при бойових діях і частково знижувати силу удару рукою або ногою, якщо не закріплені належним чином. Момент контакту може супроводжуватися сильним криком або вигуком (відомим в бойових мистецтвах як кіай). Це служить не тільки для залякування: сильний крик активно викидає повітря з тіла, що різко збільшує напругу м'язів грудей і черевної порожнини, і сприяє посиленню атак.

 

1. 6.  Спеціальна підготовка в умовах максимально наближених до бойових дій.

 

Практичне вивчення рукопашної бойової тактики гарантує, що солдат зможе оцінювати умови і ситуації та інстинктивно вибирати найбільш ефективний спосіб дії. Але будь-яке навчання рукопашному бою, яке використовує тільки обмежений набір положень для нападаючого і його супротивника, неможливе у реальних життєвих ситуаціях. Солдатам, підготовлюваним до справжньої боротьби не на життя, а на смерть, необхідно багатогодинними тренуваннями відшліфовувати навики відповідей на напади. Регулярні вправи на макетах, мішках та іншому тренувальному устаткуванні також сприяють досягненню бойових якостей, необхідних для реальної боротьби.

Як і в усьому фізичному навчанні, направленому на забезпечення здоров'я і безпеки, практичні заняття починаються з вправ розминки і підготовки м'язів до напруги, якій вони піддаватимуться надалі. Розминка включає різні згинання тулуба, присідання навпочіпки і підстрибування. Як правило, вона проводиться після короткої пробіжки. Число повторень кожної вправи може варіюватися від п'яти до десяти разів.

Тренування, ймовірно, повинне бути розділене на різні стадії, кожну з яких слід повторювати достатнє число разів. Перша стадія, як правило, - практичний відробіток прийому в парах або групах, тобто з одним або великою кількістю нападаючих. Більшість солдатів уже матимуть деякий досвід боротьби, можливо, одержаний у спорті або просто на шкільному дворі, де вони билися підлітками, і на цій стадії вони займаються переважно тим, що вже знають. Практикуються сутичці там, де є умови для боротьби лежачи і ближнього бою, але де немає перешкод, здатних нанести пошкодження. Яма з піском чудово підходить для цього.

Наступні вправи найбільш ефективні для тренувань.

Бій один на один. Два солдати входять у зону бою і борються з один одним протягом певного часу, скажімо, одного 30-секундного раунду. Правил ніяких немає, мета не ставиться, і боротьба ведеться вільним, нічим не обмеженим стилем.

Боротьба двоє на двоє. Солдати розбиваються на пари, і по одній людині з кожної пари входять до ями і борються проти іншого солдата, поки не стомляться. Коли боєць вважає, що йому пора відпочити, він робить знак партнеру і той замінює його. Боротьба ведеться протягом декількох хвилин, і в ній також немає ніяких правил і ніяких чітких цілей.

Атака хвилею. Один солдат стоїть у центрі ями з піском, а інші оточують його. Солдати один за іншим нападають на центрального і борються з ним, поки він не захоче змінитися. Таким чином через середину повинен пройти кожен солдат, поки усі не випробують цей метод бойової підготовки.

Бойова алея. Солдат іде через ділянку, заповнену перешкодами, між якими ховаються інші солдати, чекаючи зручного моменту для нападу. Солдат повинен протистояти цим непередбачуваним і раптовим нападам.

Бій наосліп. Значна частина солдатської роботи відбувається вночі. Щоб змоделювати нічну темноту, солдату зав'язують очі і атакують будь-яким з уже описаних способів. Крім того, проводяться нічні тренування.

Головне, чому навчаться бійці протягом першої стадії навчання, - це умінню починати боротьбу тоді, коли вони вступають у фізичний контакт з супротивником. І лише на наступній стадії, яка почнеться після декількох днів цієї безцільної боротьби, вони повинні будуть навчитися помічати, як можливий супротивник переходить від проміжного положення в бойове. А замість методів боротьби з суперником лежачи їм викладатимуть прийоми виведення супротивника з ладу, що дозволяють солдату залишатися на ногах.

У ході першої стадії тренувального навчання звичайно з'ясовується, що нетреновані солдати рідко уявляють собі, що боротьба може закінчитися інакше, ніж простим знешкодження супротивнику або, можливо, лише виснаженням фізичних сил. Але коли вони перейдуть до другої стадії, викладачі зможуть гарантувати, що будь-яку натреновану захисну або атакуючу дію буде доведено до її логічного кінця проти будь-кого, хто спробує зупинити, затримати, роззброїти, зв'язати або захопити солдата.

На другій стадії підготовки солдат навчається тому, що мета рукопашної боротьби полягає у виживанні. Це може показатися очевидним, але завжди варто зайвий раз пояснити стажистам, що коли вони опиняться в зоні бойових дій, єдиною метою їх ворога буде калічити або убити їх, так що солдат повинен поставити власну мету калічити або убити ворога і самому піти живим з поля бою.

Протягом другої стадії солдатам викладають способи використання незахищених для атак місць супротивника і виявлення шляхів швидкого закінчення боротьби. Вони вивчають можливі слабкі місця, які можуть виявлятися не тільки перед тим, як наступить фізичний контакт з супротивником, але і після того, як бій вступить у стадію сутички стоячи або боротьби лежачи.

Вони вчаться боротися з супротивником, що атакує з низького присісту навпочіпки. У такому положенні солдати можуть провести контрнаступ по його западинах очей і вухах, колінами по обличчю і ліктями по потилиці, хребту і основі черепа. Вони повинні продовжувати застосовувати прийоми до тих пір, поки повністю не покінчать з нападаючим.

Якщо нападаючий і солдат вже зчепилися, їм залишається лише застосувати те, що вони вже вивчили, - методи виведення супротивника з ладу. Можна розбити супротивника кидком, ткнути в  западини очей, ударити по горлу спереду або по шиї ззаду і застосувати цілий набір інших подібних смертоносних прийомів. Головне - закінчити боротьбу швидко. Бійці повинні вивчити все те, що можливо в цих умовах, і потім навчитися використовувати ці можливості в ситуації реального бойового зіткнення.

Інша бойова ситуація трапляється при перекочуванні по землі, як завжди це демонструють фільми про командос, тобто використання  підручних  засобів.  Камінь, що попався під руку, годиться для удару по голові, і навіть жменя піску, кинута в очі ворога, може кардинально перевернути увесь хід сутички.

На другій стадії навчання звичайно використовуються деякі стандартні вправи.

Одна зброя і одна мета. Вибирається тільки одна мета і одна зброя, і відпрацьовується тільки один прийом. Наприклад, удар в око рукою і виконання цієї дії, коли супротивник нападає на вас з положення низького присісту навпочіпки, тобто від низу до верху.

Запобігання і ухилення. Ця вправа навчає солдатів ухилятися і уникати нападу супротивника. Наприклад, один солдат нападає на іншого, використовуючи один-єдиний прийом. На першій стадії вправи солдат, що захищається, ухиляється від нападу супротивника, використовуючи тільки переміщення тіла. На другій стадії вправи солдат, що захищається, ухиляється від нападу і потім переходить в контрнаступ. Методи, звичайно використовувані для ухилення від нападів, подібні тим, які практикуються в айкідо і джиу-джитсу.

Повержений. Ця вправа починається з положення, в якому один солдат утримує іншого на землі, сидячи на його грудях або упираючись коліном в його спину, хоча, звичайно, реальна боротьба ніколи не починається таким чином. Ця вправа вимагає хорошої взаємодії сили і техніки для досягнення перемоги. Солдати намагаються визначити, що є найбільш дієвим в такій ситуації, а також з'ясувати, що не спрацьовує.

Взагалі кажучи, на другій стадії стажисти займаються виконанням певних захисних дій і контратакують ударами рук і ніг, а як тільки супротивник втратить рівновагу або його увагу відвернено, вони застосовують кидки. Крім того, солдати вчаться використовувати відступи, ухилення, повороти і кроки для нападу і захисту, а також використовувати фізичні об'єкти (предмети) як підручні засоби самооборони.

Солдати продовжують відпрацьовувати прийоми в боротьбі один з одним до тих пір, поки не виявлять реальні межі своєї сили і слабкості. Відпрацьовуються такі дії, як скритні переміщення і психологічна дія на супротивника прийомами обману, щоб примусити ворога зробити помилку. Солдати також практикуються у застосуванні брудних, тобто неспортивних ударів кулаком і передпліччям.

Солдатів навчають, як використовувати свою вагу, імпульс, швидкість і природні рефлекси для нападу і захисту. Вони вивчають способи, якими можна закріпити успіх після вимушеної оборони. Солдати напрацьовують бойовий досвід у рукопашному бою, ускладненому особливими умовами: діями в бронежилетах, бойовому особистому спорядженні солдата, важкому армійському взутті або в глибокому снігу.

Ці методи навчання солдатів відрізняються від традиційної методики викладання бойових мистецтв головним чином кількістю часу, який приділяється вивченню нюансів. Солдат позбавлений можливості витрачати час на них на стадії навчання, а в запалі битви він не може вдаватися до вишуканої майстерності, так що його вибір засобів буде обмежений. Ефективність відповідей солдата на атаки безпосередньо залежить від свідомого обмеження арсеналу прийомів для посиленого відпрацювання їх застосування.

На завершальній стадії солдати звичайно повертаються до тренувань і вправ перших днів навчання, але застосовують методи, стратегію і тактику, вивчені на другій стадії. Ключовий момент тут полягає в багатократному повторенні обмеженого діапазону прийомів і їх гнучкому застосуванні в умовах, максимально наближених до бойових. Солдати пробують уникнути використання грубої сили і більше зосереджуються на застосуванні техніки. А коли прийоми будуть відпрацьовані, тоді вже можна нарощувати їх швидкість і потужність.

Солдати вчаться рукопашному бою у більш складніших умовах - на зразок звільнення від ворога, що захопив вас, в хаотичній і непередбачуваній обстановці бою. Вони вчаться, як при раптовому зіткненні з ворогом можна нападати, ефективно використовуючи всього один прийом або цілу комбінацію прийомів, які вони відпрацювали.

На всіх стадіях вивчення технічної сторони рукопашного бою йде поряд з напрацюванням фізичної сили і спритності та розвитком психологічної стійкості.

Усі солдати повинні вчитися застосовувати прийоми рукопашного бою, будучи екіпірованими в повну бойову військову форму, а не в спортивний одяг або легку повсякденну гімнастерку. У типовому повному бойовому комплекті солдат звичайно несе основні елементи спорядження і озброєння, які навіть без рюкзака можуть важити достатньо багато. Це серйозне навантаження на талію і плечі може істотно обмежити рухи в рукопашній бойовій ситуації, особливо якщо тиск жорстких ременів зменшує приток крові до рук. Крім того, утеплений одяг, що захищає від холоду і негоди, може перешкодити правильним ударам кулаком і понизити швидкість ударів ногою із-за потовщень на згинах - у області пахв, ліктів і колін. У таких випадках у сутичці треба старатися діяти відповідно цим умовам і використовувати додаткову вагу спорядження, щоб вкласти більший імпульс руху під час зіткнення. Черевики - теж важлива частина спорядження, яка використовується під час різних способів ведення рукопашного бою. Якщо солдат навчався прийомам боротьби тільки в легкому тренувальному взутті, перший же бій, у якому доведеться завдавати удару ногами у важкому армійському взутті, може закінчитися вивихом коліна. У всіх випадках наставники рукопашного бою повинні з певного моменту навчати новачків діям в тому спорядженні і одязі, в якому їм, найімовірніше, доведеться боротися надалі. Кількість уніформи і важкого спорядження примушує брати до уваги потребу у фізичній маневреності солдатів. Сучасні системи нагрудного розміщення спорядження, типу розробленої в США системи PASGT (системи персонального захисного спорядження наземних військ), дозволяють солдату нести озброєння і спорядження в тісно прилеглому до тіла захисному жилеті, який не тільки дає можливість вільно рухати руками, але і зосереджує вагу екіпіровки ближче до центру тяжіння солдата, таким чином зменшуючи ризик втрати рівноваги в ближньому бою.

Якщо солдат проходить тільки шеститижневе навчання рукопашному бою, перший тиждень може бути присвячений інтенсивним тренуванням контрнаступу. Один з тренувальних методів полягає в тому, щоб привести стажистів у зіткнення і потім примусити по черзі контратакувати один одного, використовуючи один-єдиний прийом, наприклад удар кулаком або пальцями в обличчя, і нічого іншого. Вони можуть рухатися по кругу, маневрувати навколо перешкод або перекочуватися по землі, але єдиний прийом, який вони можуть застосовувати, - кулак або пальці в обличчя, - повинен стати для них абсолютно необхідним і природним. Потім вони повторюють такого ж типу вправи, використовуючи інші прийоми, на зразок ударів ліктями або колінами по корпусу.

Кожен прийом - фактично ціла серія дій, яку солдат відпрацьовує до рефлекторного виконання. Коли приходить час навчати солдатів контратакам, їм не дають вільно вибирати засоби відповіді до останніх двох тижнів навчання. Решта частини курсу проходить у відробітку декількох простих комбінацій контратак, до того часу, коли солдат не зможе злито виконувати кожен такий набір без сумнівів.

Секрет полягає в тому, щоб зводити вибір до мінімуму, який включає тільки необхідне число комбінацій. Наприклад, солдату можна було б викладати тільки:

 • десять комбінацій проти нападів голіруч

 • п’ять проти ударів ногами

 • десять проти декількох звичайних захоплень у ситуаціях затягування або відштовхування

 • п’ять проти ножів

 • дві проти вогнепальної зброї.

Усі вони слідують тій же самій основній стратегії: парирування, приголомшення, збиття і добивання.

Головне, що повинен зрозуміти солдат для ефективності його рукопашної бойової роботи, - одного разу розпочавши контратакувати, він не повинен зупинятися, поки з нападаючим не буде покінчено. Збивши нападаючого на землю, солдат може завершити бій, принаймні, чотирма способами: ударами ніг по голові або ребрам, задушенням або ударами рук по шиї або горлу.

Протягом останніх двох тижнів навчання бойові ситуації можуть складатися з ряду неоголошених і непередбачуваних положень, де все, що солдат зможе зробити, - це зреагувати. Приклад - просування через учбовий полігон з набором перешкод. Проходячи такий неформальний, жорстоко побудований курс, коли інші солдати позаду перешкод чекають своєї черги, щоб напасти на випробовуваного, він навчається правильно реагувати на попадання в засідку. Як варіант можна послати двох солдат разом пройти курс протистояння прихованим нападам.

Ці методи спеціально розроблені для солдатів, яким доведеться використовувати одержані знання в бойовій обстановці, коли узяття полонених живими не є обов'язковим.

Введення реалізму в навчання рукопашному бою - необхідна частина будь-якої програми бойової підготовки, якщо потрібний, щоб вивчені способи ведення бою мали хоч якусь практичну цінність. Багато загартованих майстрів бою мали сумний і деморалізуючий досвід: став експертами в стінах додзе, на спортивних змаганнях, вони були легко переможені менш тренованими супротивниками в різноманітній і непередбачуваній обстановці реального рукопашного бою. Реалістичне навчання, таким чином, дозволяє солдату відчути на власному досвіді, що спрацьовує, а що ні, і морально готує до ударної дії болю і агресії.

Існує декілька основних принципів бойового реалізму. Перший повинен включати елементи фактичної небезпеки. Солдати SAS, що навчаються захисту від ножа, наприклад, поступово переходитимуть від виконання тренувальних вправ з гумовим ножем до використання справжнього леза; гарт, одержаний в результаті такого навчання, означає менш нервова відповідь на фактичний напад з ножем в бою. Другий принцип навчання відноситься до одягу, в якому ви боротиметеся, оскільки уніформа і спорядження можуть істотно обмежити фізичну зброю, доступну будь-якому з солдатів в бою. По-третє, дещо пізніше життєво важливе значення надається непередбачуваності дій, яка неодмінно присутня в програмі навчання. Той же SAS у навчанні системі ближнього бою (CBQ) досягає цього, вимушуючи кожного солдата проходити через ряд вправ в бойових умовах у різних міських, транспортних і польових ситуаціях, не повідомляючи його нічого про супротивників, залучених до дій проти нього.

Програма CBQ також ілюструє принцип навчання саме в тих обставинах, в яких вам належить боротися. Наприклад, дальні, високі удари ногами в більшості випадків даремні усередині будівель, де столи, стільці та інші предмети обстановки обмежують рух. Тому елітні антитерористичні підрозділи типу французького GIGN і іспанського GEO тренуються на спеціальних макетах будівель і літаків, щоб гарантувати своїм оперативним працівникам знання меж їх рукопашного арсеналу в будь-якій бойовій ситуації. Нарешті, це допомагає солдатам одержати деякий досвід застосування вивчених прийомів з повним вкладенням фізичної сили. Солдати-спецназівці часто носять бронежилети при навчанні рукопашному бою, так що удари руками і ногами по корпусу можуть проводитися без обмеження потужності. Це дозволяє дізнатися, чи розвиває солдат  достатню фізичну силу, щоб отримати перемогу в реальній бойовій сутичці.

Якщо всі ці компоненти введені в програму бойового навчання, то солдат буде здатний вступати в бій, знаючи, що він повністю готовий до всіх можливих бойових обставин і що він володіє прийомами, які, будучи застосованими, досягнуть своєї мети.

Будь-яка рукопашна боротьба виснажує сили бійця. Розумова напруга, могутнє і різке фізичне навантаження і зусилля по подоланню болю можуть в лічені секунди серйозно понизити бойові можливості солдата-рукопашника, якщо він не володіє потрібною фізичною витривалістю. Витривалість, що виробляється при навчанні рукопашному бою, повинна поєднувати як  анаеробні методи, так і аеробні. Аеробні методи призначені для збільшення серцево-судинної ефективності в транспортуванні і абсорбції кисню. Вони включають біг, марш-кидки, плавання і необхідні для вироблення загальної витривалості рукопашника. Анаеробні вправи зосереджені на м'язовій діяльності, що забезпечує необхідну стійкість і рухливість м'язів, і включають вправи з обтяженнями і, власне, навчання бойовим мистецтвам. Поєднання і анаеробних вправ, аеробних, забезпечує різносторонній розвиток фізичних якостей, потрібних в рукопашному бою. Хороша витривалість - це опора в боротьбі, оскільки допомагає солдату контролювати дихання і перешкоджає втомі кінцівок, яка може ослабити його прийоми. На щастя, суворі програми навчання, що практикуються в більшості бойових підрозділів, якраз і дають таку різносторонню фізичну підготовку.

 

1. 7.  Психологічна підготовка бійців спеціальних підрозділів.

 

Найперша зброя солдата, яку він повинен освоїти, щоб професійно діяти в рукопашному бою, - його розум. Його здатність думати і реагувати під тиском обставин без паніки життєво необхідна в рукопашному бою.

Як і в будь-якому іншому бойовому мистецтві, один з найперших принципів навчання солдатів рукопашному бою - дати їм міцну психологічну підготовку. Подібно до боксера, солдат, навчений рукопашному бою, володітиме психологічною перевагою перед нетренованим супротивником. Боксер вважає, що якщо він дійсно навчений і в думках готовий до змагання, супротивник не зможе здолати його - як і ворог не зможе перемогти солдата, добре підготовленого до рукопашного бою. Навіть якщо самі прийоми не використовуються, знання їх - неоцінима психологічна підтримка солдату, достатньо навченому рукопашному бою.

Солдату потрібно розвивати свій розум. Він повинен уміти реагувати без паніки і в долі секунди.  Хороший солдат постійно тримає цю мету в пам'яті у процесі навчання. Він повинен шліфувати здатність контролювати себе в рукопашному зіткненні.

Принципи рукопашного бою в основному ті ж, що і в дзюдо, боксі, кікбоксінгу і в інших стилях боротьби. Важливо зрозуміти, що цей тип бою не тільки дає можливість одержати чудові наступальні навики, але і дозволяє будь-якій людині, незалежно від зростання і статури, добре навченій цій техніці, відчути таку високу впевненість у собі і своїх бойових здібностях, якої він не міг би добитися ніяким іншим способом.

Добре навчений солдат ніколи не розраховує на те, що йому зустрінеться абсолютно нетренований супротивник. Помилково зробивши таке припущення, він може виявитися об'єктом несподіваного активного нападу. Коли солдат займає положення, щоб застосувати захоплення, ворог може контратакувати його ударом руки або ноги.

Упевненість у собі - чудова властивість, проте зарозумілість - дуже сумнівна якість. Воно веде до поразки. Солдати спеціальних сил навчаються не допускати самовпевнених дій, нагадуючи собі про можливі небезпеки, з якими вони можуть зіткнутися, та їх наслідки.

Солдатів навчають ніколи не використовувати прийоми ради досягнення зовнішнього ефекту. Спосіб ваших бойових дій сам по собі не має ніякого значення. Все, що потрібно робити в бою, - це знайти найвірніше і найбільш економне рішення виниклої проблеми. Це означає бути швидким. Добре навчений солдат залишається зосередженим. Якщо він збирається напасти на ворога, то робить це найшвидше, особливо коли має справу більш ніж з одним супротивником. Затримка в нападі знижує його шанси на успіх.

Солдат може відступити, щоб змінити ситуацію, або знайти найкоротший шлях виходу з бою - навчання підкаже йому, як слід поступити. Виживання - єдине, що має значення. А гордості і самовпевненості не місце в армійському рукопашному бою.

Контроль над страхом дуже важливий. Це - одна з основ, на яких будується впевненість у собі. Відчуття небезпеки і пов'язаний з ним викид адреналіну в кров мобілізує нас на боротьбу або дає нам сили уникнути небезпечної ситуації. Ви повинні вибрати, чи будуть ваші дії боротьбою або втечею, і якщо ви забаритеся з цим вибором до того моменту, поки не виникне небезпека і спокійне обдумування стане недоступним, ви можете легко помилитися і зробити неправильний вибір. Крім того, сам по собі адреналіновий удар може виявитися таким, що лякає, якщо ви не розумієте, що відбувається, або не чекаєте цього. А це може заблокувати солдата перед лицем небезпеки.

Кає д'Амато, останній тренер Майка Тайсона, завжди говорив: «Страх - друг виняткових людей». Він мав на увазі хвилю адреналіну, яка викликається страхом, - ту саму хвилю, яка примушує боротися. Але раніше ви повинні виробити у власному мозку умовний рефлекс. Якщо тіло солдата - дуло рушниці, а його руки і ноги - кулі, то його розум - спусковий механізм. Відсутність спускового механізму робить всю решту частин зброї даремними. У тренувальному залі правильно розміщені мішки для ударів і дзеркала для спостереження створюють в думках солдатів переконання, що вони можуть справитися з собою, а це допоможе справитися і з дійсно загрозливою ситуацією. І тоді солдат, чий розум належним чином підготовлений, щоб залишатися сильним і спокійним, протистоячи небезпеці, без втрат переносить нарощування адреналіну в кров, напругу сил і біль фізичного зіткнення.

Він не впадає в паніку, використовує свої відчуття небезпеки і відчуття страху, перетворюючи люту агресію в щось на зразок променя лазерного прицілу, який може бути обернений на його ворога і направлений точно в потрібне місце з самими руйнівними результатами. У ситуації, створеній страхом, ноги солдата можуть почати підгинатися, в роті у нього пересохне, а губи опухнуть, і голос його затремтить від збудження. Правильне навчання навчає його ігнорувати ці відчуття: адже всі вони - похідні прояви загального наростання концентрації адреналіну в крові. Ці відчуття мають тенденцію зменшуватися по інтенсивності тим помітніше, чим довше і частіше  солдат переживає їх. І тоді страх, який природним чином виникає в бойових ситуаціях, стає дуже швидким засобом регулювання самопочуття солдата.

 

1. 8.    Висновок

 

Найголовніше в бойовому навчанні - навчитися вибирати метод боротьби рефлекторно, мимоволі. Особливе це важливо для солдата, що б'ється голіруч. Втеча приведе тільки до переслідування, і перевага (можливість калічити або убити вас) цілком знаходитиметься на стороні переслідувача. Вагання при розгляді проблеми боротися або бігти просто дасть йому цю перевагу за рахунок втрати вашої власної ініціативи. Нерішучість у бою найчастіше означає поразку. Навіть одна-єдина втрачена частка секунди може вирішити: життя або смерть, перемога або поразка.

Отже, на сучасному етапі підготовки бійців спеціальних підрозділів постає необхідність комплексної психологічної та фізичної підготовки, що включає навчання прийомам рукопашного бою, володіння холодною зброєю, універсальне пристосування отриманих навичок до реальних бойових умов.

 

9. Словник

 

 

10. Список використаної літератури

 

1. The elite forces handbook of unarmed combat / Ron Shillingford – New York: Thomas Dunne Books, 2000. – 352p.